Історія одного спортсмена-аматора...

Йшов 2003 рік, я був звичайним 13-ти річним підлітком, у котрого, як і у всіх був важкий перехідний період та ще й не прості відносини у шкільному колективі. Саме тоді у моїх батьків, як і у багатьох інших родинах, ставало питання, чим зайняти дитину у позашкільний час? Тому, вони мені дали змогу вибрати у якому напрямку рухатись далі. Але, у мене тоді конкретної відповіді на це питання не було. Тоді, мама стала перераховувати та згадувати всі секції та гуртки, які існували в нашому Жовтневому (зараз Покровському) районі міста Кривий Ріг. Працювала вона у виконкомі цього району, тому інформацією володіла. Одним із варіантів, який вона мені запропонувала, був гурток з велотуризму у центрі туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді "Фортуна".

Я з інтересом погодився спробувати навідатись у той гурток. І якось, одного зимового та сніжного дня, скоріш за все у період зимових канікул, ми с бабусею та моєю двоюрідною сестрою вирішили туди поїхати. Сестру посадили на санчата та попрямували до того центру. Коли навіталися туди, то були шоковані тим, що там було так тихо, наче там нікого немає та життя там завмерло. Ми почали стукати у всі двері, і з іншої сторони будівлі вийшов чоловік невеликого зросту та спитав, що нам потрібно і чому ми порушили ту тишу. Це був керівник однієї групи з велотуризму - Лук’яненко Олександр Олексійович. І коли ми сказали, чому ми тут, то він залюбки запросив нас до себе до кімнати і пригостив смачним трав'яним чаєм з медом. Там було так лампово і по-домашньому, що здавалося, що ми завітали до теплої затишної хати посеред лісу. Ці враження були небезпідставними, бо Олександр Олексійович, насправді, жив в тому центрі! Це було так дивно, та і сам він був людиною трохи дивною, але згодом я зрозумів, що це все від того, що він був на 100% відданий своєю справою та велосипедом. Це мене не аби як підкупило та вразило. А коли він нам показав фотографії з велопоходів по Криму, то в мене взагалі зникла змога говорити щось. Саме ці фотографії мене надихнули та стали муляти в голові. Цей момент, я вважаю, був переломний, і саме після цього, я став “хворий” на велосипед. Потім, звісно, я почав туди ходити, познайомився з багатьма хлопцями та дівчатами, які теж «горіли»цим. Тоді, наша група налічувала десь 20 чоловік. В той момент школа стала в мене відходити на другий план і я одразу після занять хапав в руки свою «Десну» та їхав до гуртка, щоб бути в тій течії, яка мене так захопила. Ми їздили у невеличкі походи за місто, та на прогулянки по місту, тим самим відкриваючи мені очі на нові дуже цікаві місця. Також, там ми вчились техніці володіння велосипедом, готуючись до змагань з техніки велотуризму, відома більше як «фігурка». Це штучно намальовані перешкоди, які треба було об’їжджати або не виїжджати за них.

Фото для прикладу з гугла..))

Саме там, я вперше почав вчитися техніці володіння велосипедом та став розуміти, що просто кататись по рівній дорозі замало, і треба вміти швидко пересуватись із перешкодами. В той час, батько вирішив мені придбати вже спортивний велосипед і вибір пав на б/у гібрид із Німеччини. Щастя мого не було і меж тоді.

Нажаль, ця казка для мене закінчилась через пів року, коли наш тренер змушений був звільнитися з роботи. Це був для мене удар та шок, і я не розумів, як далі жити без улюбленого заняття. Тому, навіть після розпаду тієї секції, я все одно продовжував цим «горіти». Нажаль, з усіх, хто займався тоді велотуризмом в тому гуртку, залишились «в темі» лише я і ще один хлопець Дмитро. Так ми почали товаришувати і згодом стали найліпшими друзями. В той час, мого друга в його хобі дуже підтримував його батько та намагався теж бути серед велолюбителів. І через деякий час, Дмитро та його батько запропонували мені поїхати у похід до Криму. Я, звісно, не секунди не думав, та готовий був їхати в будь-який момент. Але, коли я про це сказав батькам, то вони були не дуже в захваті від цієї ідеї та якось турбувалися за мене. Вони були не готові мене відпустити у 14 років самого до Криму. Тому, батько вирішив мене підтримати і поїхати у мандрівку разом. І чого-чого, але цього я точно не очікував! І це при тому, що на велосипеді він сидів останній раз ще у шкільному віці. Таким чином, він придбав велосипед та все, що було мінімально потрібно для походу. І ми вирушили в ту мандрівку. Нас було четверо: 2 батька, та 2 сина. Все пройшло дуже цікаво та з купою позитивних емоцій та вражень.

Початок підйому на Байдарські ворота...

Тому, через рік тією ж компанією ми повторили нашу подорож, але вже іншим маршрутом.

Після цього була ще купа менш масштабніших мандрівок та безліч годин проведених на сідлі. І якось у 2007 році, мене запросили у велопохід по Полтавській області. Я одразу погодився! Тим паче, що компанія була більш менш мені знайома. Похід вийшов трохи нудним та драматичним. Але, саме в цьому поході я познайомився з чарівною велосипедною парою. Це Анна Атаманчук та Олексій Кошелєв. Вони мені відкрили очі на те, що є в місті компанія велосипедних однодумців, котрі організовують велопробіги та екшн-ігри на велосипедах. В мене тоді загорілися очі, і я захотів до цих людей приєднатися. Таким чином, саме ця пара дала мені квиток у моє спортивне життя. Трохи пізніше, та велосипедна спільнота, стала організовувати перші велосипедні змагання з крос-кантрі та збирала до купи людей і організовувала виїзди в інші міста на подібні змагання. Моїми першими змаганнями повинна була стати гонка, яка проводилась за містом у селі Лозуватка. Але, за іронією долі, я запізнився до місця збору гонщиків та вболівальників. Тому, коли приїхав на те місце, то не знав куди їхати на старт. Таким чином, я пропустив цю гонку. На щастя, через деякий час організовувалась поїздка у Дніпро на гонку у Тунельній балці. Саме ця гонка була для мене першою в житті. Я її закарбував у пам’яті назавжди. Бо то були страждання, і випробування витримкою. Саме там, я 3 рази падав у одному і тому ж самому місці, та їхав наче равлик. Але, незважаючи на це, я ще приїхав десь в середині списку фінішувавших.

Ну і все, після цього, мене остаточно запаяло це гоночне життя. Я почав приймати участь у всіх місцевих змаганнях, намагався виїжджати на гонки у своєму регіоні та сусідніх. Мене це дуже захопило, і я, як азартна людина, хотів вже не просто змагатися, але й бути швидшим за усіх.

Перший мій гірський ровер..)

Тим паче, що раніше я не міг допустити собі, що хтось в моєму районі їхав би швидше, чим я. Я постійно «наказував» місцевих велосипедистів. Ось так, я почав робити перші кроки у крос-кантрі. В мене це не погано виходило, і невдовзі, я почав займати призові місця на місцевих та виїзних змаганнях.

Старт першої тріумфувальної гонки)

І після однієї місцевої гонки, на трасі якої зараз проводяться етапи ЛКУ, мене запросила в команду директор магазину «Giant» у Кривому Розі Тетяна Журавель. Вона, так би мовити, для членів команди стала другою мамою, яка за нас турбувалася та у всьому нам допомагала на змаганнях. Таким чином, створилася команда «Велоцентр Giant». Тоді мені видали новий велосипед Giant та фірмову форму. Я був безмежно цьому рад та намагався тримати високу планку за для того, щоб не розчарувати нашого спонсора. На той час в команді було 4 чоловіки. Двоє з Кривого Рогу, та двоє з Миколаєва. Таким квартетом ми поїхали на відомий добовий марафон «Боярка». Тоді ми стали віце-чемпіонами в категорії «чотвірка».

І після цього нас погодився підтримувати директор «МТБ - Україна» Віктор Анатолійович Петрович. Він пообіцяв нам «космічні» на той момент (2010 рік) велосипеди Giant Anthem X 29er та нову екіпіровку. Таким чином, менше, чим через рік, ми вже були на нових однакових крутих «найнерах». Сказати, що я був вражений, то нічого не сказати. Мені здавалося, що я просто літаю на тому 29 двопідвісі.

Після першої гонки на "Боїнгу"))

Потім було ще купа цікавих гонок та подорожей та оновлена команда з іншим складом та іншими не менш крутішими велосипедами Giant XTC Advanced 27.5, на якому я ще й досі виступаю.

Також, не можу не сказати про те, що майже одразу після поглинання мене тою хвилею крос-кантрі, я мав бажання допомагати у організації місцевих змагань у Кривому Розі, чим продовжую займатись до теперішнього часу, хоча вже більше, як рік живу у столиці. Але покинути організовувати там змагання та взагалі світ крос-кантрі я вже не можу і це мій реальний наркотик. Це я свідомо можу констатувати…

Ось таке довге, та, маю надію, цікаве вийшло оповідання…)

Всім натхнення, сонця та усмішки!!!

З повагою, ~VL@D~

Мій профіль у ФБ - https://www.facebook.com/skubenko.vlad